Роки ті чорні, голод... голод....

   Кожна людина, як і все свідоме людство, живе у трьох вимірах:учора, сьогодні, завтра. Учора – це наша історія. Ми не знали її. А вона бездонна, невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань. Кожен народ, якщо він справжній народ, має свою власну історію. Але наше громадянське завдання скликати живих до тих сіл і хуторів, до тих криниць і спільних ям, куди скидали десятками виснажені тіла наших з вами бабусь і дідусів, матерів і батьків, братів і сестер.

    Пекло, створене в Україні  на початку 30-х років ХХ століття, не можна ні з чим порівняти ні у  вітчизняній, ні у світовій історії. Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор 1932-33 років. Влада забрала у людей все. Все, до останнього колоска, до останньої зернини. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селян, українців. Масове голодування почалося в грудні 1931 року і тривало до вересня 1933. 22 місяці народ страждав, мучився, вмирав. Моторошно подумати, але навесні 1933 року, коли настав пік голоду, на Україні щодня вмирало голодною смертю 25 тис. чоловік, щогодини - 1 тисяча, щохвилини - 17. Голод забрав протягом 1932-33 років, за різними підрахунками, від 7 до 10 мільйонів людських життів.
   І наш найсвятіший обов’язок сьогодні – берегти пам’ять про всіх   тих, хто не дожив, пам’ять про тих, хто недолюбив, пам’ять про живих і ненароджених. Згадуючи одного – пам’ятаймо про мільйони. Ми впевнені – Україна пам’ятає. То ж давайте разом звернемося до нашої історії і станемо після цього духовно чистішими, мудрішими. До цієї трагічної дати у нашій бібліотеці організована викладка літератури «Допоки пам’ять в серці не згасає…», а також ми підготували  годину – реквієм «Немов прокляття ожива,  роки ті чорні, голод…голод…»
     Нехай у мільйонах маленьких вогників згорить страшний спадок голодомору. Нехай у цьому полум’ї згинуть нещирі частинки душі кожного з нас. І буде шлях у майбутнє прямим і світлим.

Мова - це серце нації...

 Кожна епоха дарує людству нові винаходи і відкриття. Але найбільшим винаходом людства було письмо. Писемні знаки дали людям можливість зберегти істинне знання. Адже саме завдяки написаному слову люди збагнули світ і своє місце в ньому.
Відомо, що мова кожного народу – явище давнє, ії коріння сягають у доісторичні часи. Вона є найгеніальнішим наслідком матеріальної і духовної діяльності багатьох поколінь.
У великому творчому процесі народжується мова людини, а з нею і найміцніше природне єднання – суспільство, народ. Нації без мови не існують, як не існують мови без націй. Зникнення з життя якоїсь форми розумного існування – велика втрата для всього людства.
Національна мова – це здобуток культури, духовної діяльності певного народу, але й водночас і здобуток культури всього людства. Мова – основа культури нації, найбільший ії скарб і відбирати ії в людини чи народу – значить відбирати все минуле й сучасне, позбавляти людину й народ найприроднішого в іх творчому існуванні.
Доля української мови сумна і героїчна водночас. Але, незважаючи на численні перешкоди і лихоліття, вона, як і наш народ, все – таки вистояла.

    Завтра,9 листопада, - День української писемності й мови. До цієї дати в нашій бібліотеці облаштована тематична викладка літератури « Вся історія народу – в мові!» ,
а також буде проведена година - роздум « Мова – це серце нації і канва, на якій людина вишиває узори свого буття»